Александр Жданов. Два гудка для снегурочки

Александр Жданов. Два гудка для снегурочки

                                                          

 

Два гудки для Снігуроньки

І

Відрядження не вдалося із самого початку. Московські гості не приїхали, весь семінар був якимось зім’ятим. Та й провели його не в запланованому заздалегідь місці, а в зовсім не придатному для таких справ приміщенні. Постійно підводила техніка: то зображення пропадало, то звук. Ще й затягнули допізна. На кінець заходу голова розколювалася, хотілося їсти, а ще краще було би випити гарячого чаю та й лягти відпочивати. Та приймаюча сторона не потурбувалася про ночівлю. Потрібно було повертатися додому. А як повертатися, якщо рейсові автобуси вже не ходять – останній відійшов п’ятнадцять хвилин тому. Звичайно, можна було би спробувати перечекати нічну хугу на автовокзалі, та о другій годині ночі зал очікування закривали до п’яти ранку. Що ж робити?

Рятували водії мікроавтобусів, маршруток, як їх називають в народі. Вони зупинялися неподалік автовокзалу, збирали запізнілих пасажирів та й роз’їжджалися в різних напрямках.  Звичайні нелегальні перевізники, та в критичних ситуаціях вибирати не доводиться. Проте цього вечора і їх не було. Випадково помітив у стороні, не там, де вони зазвичай збираються, такий мікроавтобус. Водій показував рукою якісь знаки. Я підійшов:

-           Підвезеш?

-           Заходь. Тільки ще трохи почекаємо. Наберемо попутників.

-           Скільки візьмеш за дорогу?

-           Та як рейсовий. Заходь, сідай.

Я сів у охололому салоні. Незатишно, звичайно. Хотілося якнайшвидше вирушити в путь, хотілося їхати, поступово зігріваючись і дрімаючи. Та доводилось чекати.

Десять хвилин очікування видалися годиною. Попутників не було. Водій все ще переминався з ноги на ногу біля авто, та враз заспішив:

-           Давай умощуйся, поїдемо якнайшвидше, - сказав він, сідаючи за руль та рішуче закриваючи двері.

-           Так що, не будеш нікого чекати?

-           Ні, ніколи.

В дзеркалі заднього огляду в світлі ліхтарів можна було побачити трьох кремезних молодиків, які наближалися до авто. Двигун завівся – молодики пришвидшили ходу. Авто рвонуло мало не з місця, миттєво набираючи швидкості. Тільки-но водій встиг повернути вправо, як в задній бампер стукнула каменюка.

-           Рекетири, - пояснив водій. – в минулому – борці та боксери. Буцім-то, якийсь тренер – його звільнили за різні махінації – зібрав банду. Життя від них нема. Всіх маршрутників під себе підгребли. Такий процент наклали (хлопці розказували), що й подиху не переведеш. А що робити? Спробуй не заплати – понівечать. Добре, якщо тільки автомобіль. А то й самому руки переламають. Я-то взагалі не таксую. Тільки іноді, ось, як зараз, коли додому їду. Підробити вирішив… Добре, що встигли.

Виїхали за місто. Після вулиць, які освітлювали ліхтарі та вікна жилих будинків, шосе видавалося зовсім темним, а через завірюху взагалі мало що було видно. Тільки частину дороги, та, наче в мареві, ліс обабіч. Де-не-де пропливали в мороці будки зупинок рейсового автобуса. Водій, звичайно, не поспішав, їхав обережно, і я помітив, що він ніби когось вишукує очима, вдивляючись у темінь дороги. На повороті водій трохи пригальмував і просигналив двома короткими гудками. І відразу ж поїхав далі.

-           Якась прикмета? – поцікавився я, щоб щось сказати, щоб не висіла в салоні всеохоплююча тиша. Водій пожвавішав:

-           Минулої зими я теж проїхав тут. Також вечір, віхола. Раптом через хуртовину бачу, як від лісу до узбіччя підходить дівчина. Молоденька така, тоненька. В світлій шубці, а на рукавах і понизу білі такі смужечки, вишивка чи що. А в руках – мішок-не мішок, рюкзак-не рюкзак. Наче якась Снігуронька! А що? Стоїть одна – молода, гарна. Казкова. Відбилася в лісі від Діда Мороза, поблукала – та й вийшла до шосе. Я навіть пригальмував, замружився і потряс головою. Ні, бачу: не зникла, а, навпаки, підійшла ближче. Замерзла, заледве двері відчинила. Студентка. Додому на канікули автостопом добиралася. Я довіз її безплатно. Не хотілося казку зіпсувати. тепер, коли взимку проїжджаю тут, обов’язково просигналю. Раптом знову Снігурочка з лісу вийде?

Водій замовк, а я раптом згадав свою Снігуроньку. У кожного чоловіка в житті була, є чи повинна бути своя Снігуронька. Ну, хоча б, повинна бути.

… Цю Снігуроньку звали Олею, і працювала вона в окружному госпіталі. Строкову військову службу він проходив в одному з дуже жарких і вельми віддалених гарнізонів одного з південних воєнних округів. Але вже два місяці їхня рота знаходилася в столиці союзної республіки, в центрі округу. Її прикомандирували туди на деякий час.

Незважаючи на південні широти передноворічна ніч видалася холодною, навіть морозною, а в солдатському клубі чомусь не працювало опалення. Напевне, кочегари завчасно почали святкувати. Окрім традиційного вокально-інструментального ансамблю, які були тоді в кожній частині, виступала агітбригада з госпіталю. І Снігуронька була серед виступаючих. Напевне, медсестра. Було помітно, що їй дуже холодно на сцені, де вітер гуляє. Снігуронька постійно мимовільно зіщулювалася від холоду, та все ж виступ пройшов чудово. Солдати – вдячні глядачі.

А він ось не витримав випробування холодом. В своїй роті він був головним письменником. Йому, який в армію невідомо чому пішов з першого курсу філологічного факультету університету, було доручено випускати «Бойові листки» і стінгазети, писати доповіді для комсомольських зборів. Також він допомагав своїм колегам писати листи дівчатам – гарні, романтичні та сповнені високих почуттів. І зараз він за дорученням замполіта сидів на краю сцени, запам’ятовував та записував усе. Для того, щоб потім відтворити в ротній газеті. Газета їхньої роти повинна була бути найкращою в конкурсі між частинами гарнізону. Саме там його, напевне, й пройняло – пронизливий біль та інші неприємності. Лікар частини – інтелігентний лейтенант-дворічник Овсянников – запідозрив неприємності з нирками та й відправив його до госпіталю.

В госпіталі солдати не байдикували. В урологічному відділенні теж. «Моряки» - так називали юнаків з нічним енурезом(він ще здивувався, що їх було досить багато: дві повних палати) – працювали у свинарнику. З інших відділень також не мали часу вилежуватися. Прибирання території, робота в котельні – всім було чим зайнятися. Його, як найграмотнішого, відправили в прийомне відділення – допомагати медсестрам, заповнювати документи на новоприбульців, при необхідності піднести носилки. Там його полюбили. Частенько теревенив з медсестрами про всяку всячину, допомагав і їм готувати стінгазети.

Діагноз не підтвердився. Його можна було виписувати, та, враховуючи всі його здібності, особливо здібності до малювання, керівництво госпіталю не поспішало відправляти такого пацієнта в частину.

На території госпіталю була чудова газетна крамниця – маленький магазинчик, де, окрім газет, можна було купити паперовописьменні приналежності та книги. Важко сказати, за яким принципом завозилась туди література, та поруч з військововидавничими книгами були й інші. Одного разу він не повірив своїм очам. На прилавку лежав маленька, тоненька – блокнотик, а не книга -  збірочка віршів Лорки. Він відразу схопив її і потім носив завжди з собою.

Було вже пізно, а він все не йшов до себе у відділення. Сидів і читав. Вона підійшла нечутно, сіла поруч, поцікавилася, що читає.

-           Вірші. Федеріко Гарсія Лорка.

-           Ніколи не чула.

-           Іспанський поет. Його фашисти вбили. В провінції з гарною назвою – Вінсар. Вивели рано вранці з одним тореро і старим учителем. Їх провели через апельсиновий гай і розстріляли. І, не дочикуючись її наступного запитання, боячись, що питанням вона щось зіпсує, почав читати:

Починається

Плач гітари.

Розбивається

Чаша ранку.

О, не чекай від неї

Мовчання,

Не проси у неї

Мовчання!..

Коли він прочитав фінальні рядки:

О, гітаро,

Бідна жертво

П’яти жвавих кинджалів! - 

вона якось по-особливому глянула на нього і мовила:

-           Як гарно! Як гарно і страшно! Прочитай що-небудь ще.

Він прочитав:

І в північ на край долини

Повів я чужу дружину,

Я думав – вона невинна…

Коли він читав вірші, то весь змінювався – змін зазнавав його голос(ставав нижчим і сильнішим), його погляд. Він сам весь переповнювався сильною енергією, і ця енергія захоплювала інших. Як досвідчений чоловік, що має право на жінку, він читав:

А стегна її тремтіли,

Як спіймані форелі,

То місячним сяйвом німіли,

То білим вогнем горіли.

В піщинках і поцілунках

Зникла вона до схід сонця.

Він дочитав до кінця. Вона мовчала. Потім мовила тихо:

-           Ось ти який.

Прискіпливо, наче хотіла побачити щось дуже важливе, заглянула йому в очі й ніжно погладила по голові. Погляд її сірих очей був м’яким, обволікаючим, окутуючим. Наче сірий оксамит.

Вона мовчала. Потім поцікавилася, чи не пише він сам, мо’ письменником буде. Говорила скоромовкою, несерйозно, відганяючи від себе те серйозне, що прокинулося й сколихнулося в душі. Він також несерйозно відповідав, обіцяв коли-небудь прочитати їй свої вірші. А, можливо, й присвятити. Посміялися, поблазнювали. Та Оля не йшла. Давно закінчилася її зміна, давно пора б додому, та вона все сиділа. Ніби вдома чекало щось прикре. А йому й не хотілося, щоб вона пішла. Було дуже добре, що вона сидить поруч і розповідає про себе, про те, що йти їй власне нікуди. Кімнату вона винаймає після того, як пішла від чоловіка. Добиратися з пересадкою з тролейбуса на автобус темним зимовим вечором до дому, входити в необжиту, майже пусту кімнату – ну вже ні. Ось коли чергують Зойка та Іра, вона залишається. З подругами поспілкуватися – і на душі легше стає.

Вона жалілася на колишнього чоловіка, який замучив її своєю ревністю, особливо злився, коли вона виступала. Вона говорила, що виступати любить більш всього, хоча серйозна професія в житті потрібніша. Ось зараз, наприклад, від чоловіка пішла – хто її буде забезпечувати? Тому й готується: на курси поступить, щоб стати операційною медсестрою. І платять більше, і поважатимуть. Він теж щось говорив. Багато чого вони тоді порозповідали один одному. І сиділи вони надто близько в пустій темній ординаторській, і в відділенні було незвично тихо. Він обійняв її за талію – вона не напружилась, а , навпаки, навіть розслабилася, обм’якла. Вона була такою теплою, близькою, такою зрозумілою. Їхні губи зустрілися легко, ніби звикли до щоденних поцілунків.

-           Ось ти який, виявляється, солдатик-письменник, - сказала вона. І пошепки додала:

-           Іди в сестринську. Скажу Зойці, щоб не заходила.

В сестринській був тільки вузенький твердий тапчан з косим підголівником(на таких оглядають пацієнтів), та це їм не заважало. Вона схилилася над ним, обдавала його гарячим подихом. А її волосся лоскотало його обличчя. Він цілував її сірі очі, все поринаючи й поринаючи в їхній огортаючий погляд. В темряві, звичайно, кольору очей не було видно, та він вже знав його напам’ять. І промовляв:

-           Ти Снігуронька. Ти моя Снігуронька. Я так буду тебе звати.

-           Чому – Снігуронька?

-           А ти була Снігуронькою на Новий рік в нашій частині. Пам’ятаєш  було дуже холодно і ти весь час зіщулювалася на сцені? Саме там я й простудився. Я сидів поруч зі сценою на сходах і все занотовував. Я не міг нікуди піти. Повинен був детально описати вечір у стінгазеті. Замполіт доручив.

Вона не засміялася, не усміхнулася. Відразу посерйознішала і сказала:

-           Так, виходить, це я, о, мій письменнику, притягла тебе сюди в госпіталь? Сама до себе привела.

-           Ти хочеш сказати, що це доля?

-           Яка доля? – вона раптом стала різкою і жорстокою. – Хвилинна слабкість. Ти випишешся, поїдеш в частину. Багато вас тут таких солдатиків буває. Думаєш, ти один?... – вона, здається, була готова намовити на себе. Та він все одно не повірив би – він уже був закоханий.

По молодості він ще н вмів зрозуміти всю глибину її переживань і намагався знову обійняти її. Вона випручалася, встала, одягла халат, підійшла до вікна і, дивлячись у ніч, сказала:

-           Збирайся і йди. Вночі вас можуть рахувати по ліжках. Та й вранці потрібно бути на місці. Іди. Я зателефоную Ірі, щоб тобі відкрила.

Він уже стояв біля дверей, коли вона, не обертаючись, сказала:

-           Підійди до мене.

Він підійшов. Хотів обійняти за плечі, та не наважився. Наважилася вона. Повернувшись, вона пригорнулася до нього й прошепотіла:

-           Запам’ятай це. Все запам’ятай. А тепер іди…

І підштовхнула до дверей.

Виписався він через тиждень. За весь цей час Оля ніяк не дала зрозуміти, що вона думає чи відчуває. Він був для неї одним із пацієнтів. Перед самою випискою він пробрався в сестринську. На столі лежала книга. Олина книга – якийсь медичний довідник. По ньому Оля готувалася до вступу на курси. І крім неї – він це знав достеменно – довідника ніхто не чіпав. Він поклав у книгу конвертик зі своїми віршами – якась жахлива суміш із Пастернака та Єсеніна, яку за інших обставин він сам би розніс вщент. Та нині він був закоханий. Він поїхав у частину, а ще через тиждень роту відкомандирували назад в свою Тьмутаракань.

Незабаром в частину прийшов лист на його ім’я. без зворотної адреси. Тільки на штемпелі можна було розглянути «Ташкент». В конвертику лежав складений вдвоє аркуш із зошита. Він розгорнув. На аркуші в клітинку було написано чотиривірш. Він, звичайно, відразу впізнав його – Лорка:

 Тому, хто видає себе за чоловіка,

Нескромним бути не діло.

І я повторювати не стану

Тих слів, що вона шепотіла.

Чотири рядочки – й більш нічого. Листа разом з конвертом він відразу ж спалив, щоб жодні очі не побачили цей аркуш в клітинку з учнівського зошита зі словами, незрозумілими для більшості його товаришів по службі. І він назавжди залишився вірним цьому заповіту…

Так, ніколи й нікому я не розповідав ні про які свої походеньки. Та зараз у завірюху  на поганій дорозі мене ніби прорвало. Водій слухав уважно, а потім сказав:

-           Так… Снігуроньки наші. Є чоловіки, які можуть згадати таке. Скільки їй зараз? Напевне, за шістдесят.

-           Ага, приблизно так.

ІІ

Коли пройшли черговий поворот , далеко на узбіччі побачили темну фігуру.

-           Ну ось і Снігуронька, - мовив я.

-           Лиш би не Баба Яга, - побурчав водій, ніби передчуваючи щось, та все ж загальмував.

Фігура не ворушилась. Водій посигналив. Фігура повільно зрушила з місця і важко пішла до маршрутки. Нахиляючись, зайшла жінка. Наскільки можна було розглянути в напівтемряві, пенсійного віку, та ще досить жвава, певне, роботяща.

-           Підвезете?

-           А куди вам?

-           Мені в Славськ.

-           Ну, ми прямо їдемо.

-           Ну, хоча б до перехрестя. Там попутки часто їдуть.

-           Поїхали.

Звикнувши до розмов у дорозі, водій вже не давав спокою новій пасажирці:

-           А що так пізно? І сама?

На це вона нічого не відповіла. Тільки вмощувалася якнайзручніше, намагаючись зігрітися.

Сказала, ніби оправдовуючись:

-           Ох, ніяк не звикну до цих морозів, хоча майже двадцять років тут живу.

-           А звідки ж ви така теплолюбна? – водій, здавалося, хотів звичайної, ні до чого не зобов’язуючої розмови.

-           Я з теплих країв, з Ташкенту.

-           А в нас як опинилися?

-           Та як і всі. Коли почали в нас буянити, міжнаціональні конфлікти почалися, ставало зовсім небезпечно. Росіян почали виживати. Не відкрито, а нишком. То мову треба знати, то ще щось. А звідки мені мову знати, якщо я медсестра, та ще в госпіталі військовому працювала. Та потім і в армії все стало на їх мові. Довелося переїхати. Мені ще підфартило, я помінятися встигла. Дивом знайшла тут якогось узбека. Помінялися. Та там у мене була хороша двокімнатна квартира- під самий кінець Радянського Союзу змогла отримати від госпіталя, а тут – однокімнатна в старому будинку. Добре, хоч опалення централізоване, піч топити не треба. Та мені й не до вибору було – аби самій врятуватися.

Пасажирка вже призвичаїлася. Вона відігрілася, незручність від вимушеного перебування поруч з незнайомими чоловіками пройшла. Схоже, людиною вона була веселою та відкритою для спілкування. У неї був чистий голос і дивовижні очі. Я встиг розглянути їх за той короткий проміжок часу, поки в салоні було світло. Вони були сірими, а погляд оксамитовий, огортаючий. Тепер пасажирка цікавилася своїми попутниками:

-           А ви місцеві чи теж приїжджі?

-           Приїжджі, - відповів я за обох. – я, наприклад, теж з південних широт. Тільки не з Середньої Азії, а із Закавказзя.

-           А чим займаєтесь?

-           Я редактор газети.

-           Письменник, значить? Я теж знала одного письменника. Тільки молодого. Солдатик у нас в госпіталі лежав. Все вірші мені читав. А одного разу навіть присвятив мені вірш. Смішно.

Я давно помітив, що водій звернув з прямого шосе, залишивши позаду те саме перехрестя. Він віз пасажирку додому. Кілька разів за весь цей час ми переглянулися з водієм через дзеркало заднього виду. І водій зробив те, на що мені не вистачало духу, - він запитав через плече:

-           А звуть вас як, незнайомко?

-           Мене? Валентина. Валентина Павлівна. Ой, ну ось – приїхали. То ви мене прямо додому привезли? Велике вам дякую.

Весь залишок дороги ми проїхали мовчки. І навіть прощаючись водій нічого не запитував, не уточнював. Грошей з попутниці та й з мене за додатково зроблений гак не взяв. А коли я, зачинивши дверці його автомобіля, пішов до будинку, він коротко просигналив два рази.

                                                                                                    (переклад Олени Гешко)

 

 

 

 

-