Кошлінські чарівниці

Подробности: Категория: Юрий Егоров; Дата публикации; Автор: Kefeli; Просмотров: 778

Колись давно, років сто тому, а можей більше, жила в Померанії чаклунка Амелінда. Яскрава і красива. Дім її стояв посеред мертвого лісу, недалеко від Кошлина. Мешканці округи добре знали це місце і старалися обходити його стороною. Побачити оселю чаклунки було неможливо. Якщо хтось випадково потрапляв до володінь Амелінди, товже ніколи не повертався до людей. Ширилися чутки, що чаклунка перетворювала бідолах на мертві дерева.

Частіше за все підступна злодійка заманювала до себе до ліс учоловіків, обираючи молодих та міцних. Якщо йде дорогою вздовж лісу такий подорожній – вважай, що пропав. Не уникнути йому чаклунських чар! Поживе нетривалий час з Амеліндою, витягне вона з нього усі сили, а потім одним мертвим деревом в лісі стане більше. Тих, хто їй по-справжньому сподобався, чаклунка перетворювала на дуби, а усіх інших – на сосни та ялини. Багато великих сухих дубів стояло поряд з її будинком.

Іноді Амелінда вибиралася до Кошлину на недільний ярмарок. Коли ішла містом, усі чоловіки дивилисяв в її бік – така вона була приваблива! Бувало, розпустить своє довге руде волосся – сонце по його хвилях гойдається! А очі у неї – міндалеві і бездонні. Будь-кого приворожать.

Скільки років з'являлася Амелінда на ярмарку – ніколи не старіла. Торговці страшенно боялися чаклунку і дарма відпускали їй кращий товар. Жінки, завбачивши Амелінду, ховали чоловіків і синів по хатам і плотно закривали віконниці. Бувало, набере чаклунка цілу купу товарів, а потім прохає якогось простодушного рослого хлопця допомогти їй донести покупки до дому. Потім поминай як звали…

Одного разу після відвідин Амеліндою ярмарку, у Кошлині щезли дві маленькі близнючки – Херті і Агнешка. Такі гарненькі дівчатка – світленькі, блакитноокі, старанні. Раніше усі містяни заздрили їхнім бактькам, котріпестили дочок. І як тільки Амелінда їх відслідкувала?! Зла чаклунка підманула близнючок і хитрістю завела їх із собою до мертвого лісу. Через цю подію горювало усе місто. Сестричок довго шукали, ходили навкруги мертвого лісу і кликали їх. Тільки у відповідь ніхто не відзивався. Нещасні батьки сильно побивалися за своїми чудовими донечками, та не дочекавшись їх повернення, померли від невтішної туги.

З тої пори пройшло немало років. Дивно, але Амелінда не зашкодила полонянкам. В мертвому лісі у чаклунки вони зросли й перетворились на красивих дівчат – струнких і ніжних. У Кошлині за ними би ходив натовп женихів. Тільки Херті і Агнешка не могли полишити мертвого лісу. Жили близняшки водному домі зчаклункою і старанно помагали їй по господарству. Амелінда цінувала старанність Херти і Агнешки, нічим їх не ображала, а навпаки, ставилася як досвоїх рідних доньок. Дарувала різні красиві дрібнички і приносила для них з ярмарку найкрасивіші плаття. Можна сказати, навіть балувала своїх полонянок, але вимагала, щоб сестри шанували її як справжню мати, і навіть называли мамою. Херті і Агнешка противилися цьому, насправді, вибору у них не було.

Дівчатам не подобалось у чаклунки. Вони пам'ятали і любили своїх батьків і сумували за рідною домівкою. При цьому дуже боялися злої Амелінди. Сестри бачили, як підступна крадійка заманювала до себе людей, а потім перетворювала їх на мертві дерева. Дівчата жаліли приречених, але допомогти їм не могли.

Якось до мертвого лісу чаклунка привела дядечку Петера, доброго здоров'яка, кошлинського мельника. Сестри упізнали йогоі таємно запитали про батьків. Так вони дізналися, що залишились зовсім самі і що допомоги їм нема звідки чекати. Дівчата обережно попередили мельника про небезпеку, але той був такий зачарований Амеліндою, що не повірив попередженням. Простодушний і довірливий, дядечка Петер проговорився про це чаклунці, котра сильно образилася на сестер.Тієї ж ночі Амелінда перетворила дядечка Петера на ще одного величезного сухого дуба…

Кілька разів Херті і Агнешка намагалися втікти назад до Кошлин, та передбачлива чаклунка їх ловила і після цього жорстоко карала.

– Давай ми розпитаємо чаклунку, та, можливо, дізнаємося про її плани і секрети, котрі допоможуть нам врятуватись,– якось запропонувала своїй сестрі Агнешка.

І ось, коли Амелінда була в доброму настрої, девчата стали лащитися до неї ї обережно запитали про своє майбутнє.

– Вам ніколи не покинути мене, якщо, звичайно, ви не хочете подібно до інших гостей перетворитисяна дерева. Я хочу, щоб ви залишились тут назавжди, і ніхто не може протистояти моїй волі!–відчувши подвох, строго відповіла чаклунка.

– Миі не збираємося нікуди уходити. Нам тут добре під Вашою опікою,– навперейми стали виправдовуватися плутовки,–Та невже нема нікого, хто би міг протистояти Вам?

– Ну, хіба що ще більш сильний маг, ніж я! Тільки маю вас заспокоїти,–підступна посмішка пробігла обличчям Амелінди,– такі мені ще не зустрічались! Можливо, я є найсильніша чаклунка у світі?!

Іншим разом сестри, підлабузничаючи до чаклунки, знову стали дізнаватися про її чари.

– Мамо, а хтось із нас спромігся би стати чаклункою?– ласкаво запитала Херті.

Амелінда, коли чула таке до себе звернення, завжди змягчалася.

– Вам, милі дівчатка мої, це не загрожує,– по-доброму відповіла вона, –Чаклуном може стати лише надзвичайна людина. Дуже сильна, та, кому з самого народження вищими силами передзначено стати магом. Буває,що така людина й сама не здогадується про це.

– А чому ми не такі?– поцікавилась Агнешка.

– Перед посвяченням чаклун проходить жорсткі випробування, а потім має звершити щось надзвичайне. Самостійно, без чиєїсь допомоги. Ну, ось бачите, а у вас є я! І ви живете, не знаючи ніяких злиднів.

– А як проходить посвячення? – ризикнула запитати Херті, кидаючи погляд на сестру, наче очікуючи підтримки.

– Для кожного воно відбувається по-різному. Часто маг і сам не пам'ятає, як це відбулось. Головне, поряд із ним має бути той, хто передасть магію. А якщо магічних посланців виявиться кілька, магія буде мати величезну силу.Існує ще кілька умов, але звичайним людям їх не варто знати.

– А Ви могли б розпізнати іншого мага?– не зупинялась наполеглива Херті.

– Звичайно! Для цього мені достатньо заглянути йому в очі. У мага особливий погляд.

– І що такого в ньому?– хором вигукнули сестри.

– А чому ви у мене усе розпитуєте? Не буду я вам більше нічого розповідати. Ні до чого вам знати такі речі!–наче похопившися, різко обірвала розмову Амелінда.

– Ми багато дізналися, тільки незрозуміло, як це нам допоможе?– тихо шепотіла сестрі Агнешка.

Кілька днів після своїх одкровень Амелінда була злою й мовчазною, образившися на невдячних сестер за їхню наївну хитрість. У свою чергу, Херті іАгнешка намагались якось заспокоїти і розвеселити чаклунку, але нічого не допомагало. І от якось увечорі зовсім неочікувано для сестер Амелінда промовила з гіркотою: «А ще у нас не може бути сім'ї, як у звичайних людей. І діток… Ось і ви залишаєтесь чужими і холодними… Не розумієте, що я вас люблю як рідних доньок. І нікого у мене, крім вас, нема…». Чаклунка затулила обличчя руками і заплакала.

Здивовані таким одкровенням, сестри перезирнулись. Неочікувано для себе вони відчули до Амелінди жалість…

Все одно за деякий час полонянки знову домовились втікти до людей. Вибравши момент, сестрички сховались від чаклунки в булані і стали обговорювати план свого звільнення. Херті побоювалася, та Агнешка увіряла сестру, що цього разу у них все получиться.

Амелінда, очікуючи подібного, слідкувала за сестрами і, сховавшись за дверима, підслухала їхню розмову. Вкрай розізлившися, чаклунка тієї ж ночі перетворила сестер на дерева. Тільки чомусь цього разу зрадила своїм правилам. Вірогідно, близнючки дійсно по-справжньому сподобались Амелінді, якщо вона їх пожаліла. Може, із вдячності за хорошу службу і ретельність чаклунка перетворила Херті і Агнешку не на мертві, а на живі деревця – невеличкі, але ладненькі красиві яблуньки. При цьому начаклувала, щоб сестри ніколи більше не змогли повернутися до людської подоби, не пізнали жіночого щастя, і ніхто з людей навіть не зможе підійти до них. Усе життя яблуньки-близнючки проведуть удвох у нескінченних мандрах. Їм не дано пустити коріння в землю і залишитися на одному місці. Якщо хтось із людей захоче наблизитися до деревець, невідома сила буде уводити перетворених сестричок . Сказавши це, чаклунка прогнала яблуньок з свого лісу і назавжди забула про них.

Невдовзі посеред кошлинців пройшла чутка про двох мандруючих яблуньках, котрі нікак не можуть вкорінитися у землю. Багато хто здалека бачив цьох незвичайних яблуньок, але не міг до них підійти. Кожного разу при наближенні людей ці дві красиві яблуньки ховались у лісовій гущавині.

Багато років блукали зачаровані сестри Померанією. На початку осені люди знаходили у лісі великі червоні яблука з дивовижним смаком і розповідали історії про чарівні деревця, яких можна лише бачити здалеку. Навесні – прикрашені безліччю великих білих квітів, а восени – крупними яскравими плодами.

Де тільки не були ці нещасні деревця! Вони обійшли усі ліси кошлинського краю, підходили майже впритул до Бютову і Старгарду і ніде не залишались надовго. Та ось одного разу, опинившись на краю високого відкосу, що на Балтійському побережжі біля Колберга, яблуньки обійнявшися, так, що з боку їх можна було прийняти за одне велике дерево, учепилися корінням за каменисту землю. І тут, нарешті, зупинились і отримали спокій.

Восени і взимку яблуньки овівав холодний балтійський вітер. Влітку бідні деревця помирали від спраги. Дістатися до зачаклованих сестричок, які притулилися на высокому відкосі серед колючих чагарників, було невірогідно важко, та й плоди їхні з роками втратили смак і минулий яскравий колір. Тепер постарілі, покорежені вітрами деревця давали зовсім маленькі непоказні плоди, на які не спокушалися навіть голодні птахи…

Того ж часу у Колберзі жила маленька жебрачка – нікому не потрібна сиротка. Було цій дівчинці усього-то років сім, не більше. Чому вона без батьків, і як звали нещасну жебрачку, ніхто не знав. Цілими днями брудна обірванка бродила містом голодна і безпритульна. По неділях, стоячи перед собором на Ратушній площі, дівчинка просила у перехожих грошики: на їжу и притулок. Через це злі колбергські хлопчаки і дражнили нещасну сиротку «Грошиком». Вельмишановні люди гидували жебрачкою. При зустрічі відводили очі. А у бідних людей своїх турбот вистачало, щоби ще думати про якесь чуже дівчисько. Загалом, нікчемну жебрачку звідусіль гнали. Ночувала Грошик на звалищі, а харчувалась відбросами з ринку. Дуже погано жилося цій дівчинці.

Одного разу злі торговці з Ратушної площі звинуватили Грошика у крадіжці якоїсь дрібнички. Недобрі люди знали, що девчинка нічого не крала, просто їм не хотілося, щоб поруч із їхнім багатим крамом маленька жебрачка збирала милостиню. Через обмову цих зажерливих торговців за сироткою погнались королівські гвардійці з величезними розлюченими собаками. Дівчинка побігла за місто на холодне морське узбережжя. Собаки довго шукали Грошика по всьому берегу, а біглянка забралася від них на найвищий відкіс и сховалась там серед якихось кривих дерев. Невідома сила весь час намагалась зіштовхнути Грошика з відкосу, тільки дівчинка виявилась сильнішою. І деревця, наче живі, допомогли біглянці. Вони приховали її від сторонніх очей, так що розгледіти малятко серед переплетених кривих гілляк було зовсім неможливо. Собаки покружили навкруг відкосу, погавкали, погарчали і повернулись до міста.

Бігляночка зраділа своєму неочікуваному прихистку. На старих корявих гілках Грошик знайшла якісь зеленуваті, дрібненькі плоди, які нагадували за смаком недозрілі гіркуваті яблучка. Для голодної дівчинки і вони здалися щасливим пригощенням. Коли біглянка подивилася під ноги, то побачила старе потріскане коріння своїх рятувальниць, які з останніх сил чеплялися за виступи каменистого відкосу. Тут і землі-то не було.

– Які нещасні деревця! Вони такі ж, як і я, тільки старі,– подумала Грошик.

У відповідь деревця злегка покачали гілками, погоджуючись з гостею.

– Дякую Вам!– сказала дівчинка, – Вы перші, хто за мене заступився.

Біглянка лягла відпочити на камені, так, щоб не зробити боляче зраненому корінню яблуньок і обійняла стовбури, наче утримуючи старі деревця від падіння з обриву. Так пройшла ніч…

Вранці, вибравшися з свого укриття, Грошик пішла до найближчого джерела вгамувати спрагу. Голодному вода солодка! Тільки дівчинка не забула про своїх рятівниць. Їй схотілося напувати бідних яблуньок – принести смачної водички до їхнього змученого коріння. Грошик подивилася: чи можна десь поруч раздобути глечик або миску, тільки навкруг не було ні людей, ни житла. Тоді вона набрала води у долоні і швидше побігла до відкосу, але вода швидко просочилася крізь її тоненькі пальчики. Дівчинка повернулася і, стуливши долоньки ще сильніше, знову намагалась донести водичку до нещасних дерев. І знову нічого не вийшло. Грошик ще багато разів безуспішно повторювала ці намагання…

Нарешті, вона принесла на відткіс лише декілька крапелек води, котрі тут же розчинилися в малесеньких піщаних заглибинках між камінням. Грошика взяла досада, на її оченята нагорнулися сльозинки. Чим вона ще може допомогти цим бідным яблунькам? Тоді своїми вологими долоньками вона ніжно погладила їхнє коріння…

За деякий час у Кошлині несподівано поселилися дві старі жінки. Ніхто не знав, хто вони і звідки взялися. Оселилися старенькі в напівзруйнованому, давно покинутому будинку, де колись давно жила щаслива родина, та тільки всіх прибрала смерть. Усі забули, як це трапилось…

Старенькі виявилися дивними, однакові на обличчя і ніколи не розлучалися. Містяни помітили, що вони дуже добрі. Ще з ними була дівчинка, яку звали Ангелікой. Старенькі, на подив і насмішки оточуючих, вважали її своєю донечкою. І тільки що на руках не носили. А називали не инакше як Ангеліночкой. Втрьох вони ходили до лісу за квітами і ягодами. Краще любого старожила знали всі прилеглі грибні місця. Із поваги до їхнього віку єгері їх не чіпали. Продадуть старенькі принесене з лісу і усе подаруночки для своєї любимиці купляють. У цієї дружної сімейки і своє місце на базарній площі було, біля самих воріт.

Не зважаючи на бідність підстаркуватих родительш, Ангеліка була найошатнішою дівчинкою в місті. Красива, з довгими пшеничними кісками і чорненькими, наче вуглинки, оченятами. Ласкава і вихована. Старенькі уважно опікувалися донечкой і не відпускали від себе ні на крок.

Одного разу на чергову ярмарку до Кошлину прийшла чаклунка Амелінда. Як і раніше - яскрава і красива, нітрохи не змінившася, наче і не було цих довгих років. Впевненою ходой вона ішла по місту, ловлячи на собі погляди зляканих людей. От Амелінда пройшла на базарну площу. Крамарі, завбачивши чаклунку, стали діставати для неї найдорожчий товар. Раптом несподівано для усіх чарівна гостя зупинилась біля воріт, перед тима однаковими старенькими, що торгували лісовими квітами. Як і завжди, поряд із ними знаходилась ошатненька Ангеліка.

Коли старі жінки помітили Амелінду, то сильно захвилювались. Чаклунка уважно подивилася на стареньких, і ледве помітна усмішка пробігла її обличчям. Одразу старенькі намагались сховати доньку за своїми спинами. Тільки Амелінда не дала зробити цього. Вона хвацько схопила Ангеліку за руку і поставила перед собою. А далі трапилось те, чего ніхто не очікував: дівчинка різко відштовхнула чаклунку і загородила своїми ручками переляканих старих жінок.

– Ось навіть як!– вигукнула здивована Амелінда.– Яка смілива! Хіба ти мене не боїшся?

– Ні! – послідувала впевнена відповідь.

І тієї ж миті Амелінда упіймала на собі рішучий погляд Ангеліки. На хвилину чаклунка завмерла, наче щось настигло її зненацька, а потім, не прохопившися й словом, розвернулась і швидко покинула базарну площу. З тої пори Амелінду в Кошлині ніхто не бачив.

З часом мертвий ліс заріс зеленою порослю, і тепер місця, де колись жила знаменита чаклунка, не знайти…

Епілог

Старенькі прожили довге життя. Ось як буває – все ж таки Херті й Агнешка пізнали жіноче щастя! Донечка у них виявилась надзвичайною! І все у них було добре.

Ангеліка турбувалась за своїх мамусь і була улюбленою не тільки ними, але і всіма мешканцями Кошлина. Шкода тільки, що з заміжжям у неї не получилось і дітей Бог не дав…

Багато, багато добрих справ зробила Ангеліка, нікому не відмовляла в допомозі. В Кошлині її шанують як добру чарівницю. Дехто говорить, що вона і до сьогодні живе в цьому тихому померанському містечку…

Переклад на українську мову Людмили Хорошевої (Україна)

Художник Тетяна Нікольска